2-ге жовтня 1963-го ознаменувалося підняттям завіси перед першим виступом нової театральної трупи, пише vancouver-trend. Нею стала Ванкувер Плейсхаус. Того дня актори показували спектакль про “Заручника”. Його поставив режисер Малкольм Блек.
Саме про цю ванкуверську трупу ми, з посиланням на vancouverplayhouse.com, розповімо в нашому матеріалі.
Успішна комедія
Справедливо зазначити, що в той час, поки Блек був художнім керівником трупи, Плейхаус змогла поставити комедійну п’єсу “Лайк Фазер, Лайк Фан”. Її показували в багатьох канадських та американських містах.
Пізніше Блеком було замовлено для трупи чимало нових п’єс. І всі вони були успішно показані в сезоні 1966-1967.
Важливі досягнення
До важливих досягнень Блека, як художнього керівника, слід також віднести те, що в 1966-тому він запустив першу кампанію, представлену сезонними абонементами.
Крім цього, Малкольм запропонував стати мистецьким консультантом Джеку Шедболту.
Також Блек разом із Джой Когхілл почали інтегрувати Театр “Холідей” з Плейхаус.
Прихід неймовірного успіху
1967-й ознаменувався тим, що Когхілл зайняла посаду художнього керівника трупи. Саме вона поставила п’єсу про “Екстаз Рити Джо”. Ця постановка набула неймовірного успіху.
Театральний сезон 1967-1968 запам’ятався тим, що Плейхаус уперше поставила вистави на одній із альтернативних сцен.
Так, ми маємо на увазі Театр Тотем та Дансмюрський зал.
Поєднання професій
Коли в 1969-тому Когхілл пішла з посади художнього керівника, й очолила англійську секцію при Канадській національній театральній школі, замість неї посаду обійняв Девід Гарднер.
Ним було найнято перший драматург трупи. Йдеться про Пітера Хея, який, до речі, також виконував обов’язки постійного театрального історика та консультанта.
Знаковий рік
Відкриття сьомого сезону Плейхаус ознаменувалося розкішною виставою про “Королівське полювання”.
Цікаво, що свою першу будівлю Плейхаус придбала лише в 1971-му. Там театральна трупа перебувала до 1982-го.
Крім цього, 1971-й запам’ятався тим, що в трупи з’явився новий художній керівник в особі Пакстона Уайтхеда. Він розпочав свою роботу з постановки одразу п’яти вистав.
Зміна керівників
Якщо говорити про друге десятиліття Плейхаус, то слід зазначити, що його відкриття та закриття було пов’язане з приходом нових художніх керівників.
Так, у 1973-му трупа була очолена Крістофером Ньютоном. І він почав із зміни організації діяльності трупи. Зробив це шляхом поділу її на окремі відділи. Йдеться про операційний, постановочний, комунікаційний відділи та Плейхаус Холідей.
А неоднозначна вистава Ньютона про “Еквус” викликала справжній ажіотаж серед глядачів. Причиною цього була нагота на сцені.
Пізніше в 1975-тому Ньютоном була створена Школа акторської майстерності при Ванкуверському театрі.
Посада першого режисера школи дісталася Поуїсу Томасу.
Також Ньютоном було відроджено другу сцену Плейхаус. Там були показані менш відомі та експериментальні п’єси.
1979-тий ознаменувався закінченням кар’єри Ньютона в Плейхаус.
Улюблена вистава
Новим художнім керівником став Роджер Ходжман. Найбільшу популярність йому принесла вистава про “Підрядник”. Також початок роботи Ходжмана запам’ятався запрошенням Френсіс Хайланд для постановки “Трамваю бажання”. Згодом ця вистава “об’їхала” всю Британську Колумбію. А глядачі з величезним задоволенням ходили на нього кілька разів.
Чергові зміни
Варто зазначити, що закінчення другого десятиліття Плейхаус було пов’язане із приходом нового художнього керівника. Ним став Уолтер Лерінг. Його робота запам’яталася виходом у світ вистав про “Бура”, “Комода”, “Звернення до мас”.
Переїзд
Говорячи про третє десятиліття існування Плейхаус, треба сказати, що воно почалося з того, що трупа переїхала до свого нового виробничого приміщення.
Посада художнього керівника, як і раніше, була за Лерінгом. І він також продовжував доповнювати репертуар трупи за допомогою менш відомих та більш спірних творів.
Однак пізніше Лерінг довірили очолити Шарлоттаунський фестиваль. Тому перед Плейхаус постало завдання термінового пошуку нового керівника.
Повернення талановитого режисера
Як тимчасовий керівник обрали Гая Спранга. Він встиг здійснити постановку трьох п’єс.
І його змінив Ларрі Лілло, який у 1988-му повернувся до Ванкувера з Лондона.
Прихід Лілло ознаменувався висуненням його популістського підходи до трупи. Це дуже відчувалося на його виставі про “брехню розуму”. Згодом режисер ставив вистави, які вражали своєю технікою та новим баченням класичних творів.
Однак подальшому успіху керівника завадило його захворювання. Йдеться про СНІД.
Лілло помер 2-го червня 1993-го.
Четверте десятиліття
Початок четвертого десятиліття Плейхаус ознаменувався оплакуванням Ларрі Лілло.
Пошуковим комітетом як нового художнього керівника було обрано Сьюзан Кокс – відому актрису, режисера й театрального педагога.
Початок роботи Сьюзан запам’ятався міжнародним поєднанням класики із новими постановками.
Вигода від співпраці
1990-ті ознаменувалися для Плейхаус спробами замінити традиційні методи фінансування. Це пояснювалося тим, що державних субсидій стало катастрофічно не зваїти для повноцінної роботи трупи.
Також у цей період трупа почала співпрацювати з іншими компаніями. Це допомогло економії коштів.
Так, Плейхаус співпрацювала з Вікторіас Белфрі та Тол Вімен.
Нововведення
1997-мий запам’ятався завершенням Кокс кар’єри в Плейхаус. Замість неї на посаду керівника прийшла Глініс Лейшон. Відкриття її першого сезону було пов’язане з легендарною виставою про “Двоє фортепіано в чотири руки”. Постановка про “Шинелі” стала другою роботою Лейшон.
Також Глініс була започаткована програма “Драматурга-резидента”. Її кульмінація була виражена світовою прем’єрою про “Розплату з мертвими”.
Крім того, керівник відродила другу сцену Плейхаус. Згодом вона перетворилася на чудову платформу для нових постановок. А за допомогою інших підприємницьких починань (зокрема, йдеться про аншлагову презентацію Сорокового сезону та виставу про “Вихід у лицарі”) трупа змогла набути ще більшого авторитету.
Зміна орієнтирів
Сорок другий сезон Плейхаус ознаменувався запуском нової візуальної ідентичності та переорієнтуванням свого мандата. Трупа почала більше спиратися на сучасну драму.
На початку сорок п’ятого сезону Плейхаус почала реалізовувати новий стратегічний напрямок.
Тоді ж було завершено кар’єру Глініс Лейшон.
Новий керівник
Максу Реймеру довірили обійняти посаду художнього керівника Плейхауса. І його прихід був пов’язаний із новим етапом для трупи.
Макс народився у Ванкувері, але пізніше очолював Харон Кантрі Плейхаус в Онтаріо, а потім був керуючим за художнього керівника театру Акваріус.
Коли він прийшов до ванкуверської трупи Плейхаус, то зайнявся скасуванням обмежень на постановку виключно п’єс.
Серед робіт, які найбільше відображають режисерський підхід Реймера слід згадати про мюзикл “Зе Дроусі Чаперон”, і звичайно виставу про “Сонливу шаперону”. Варто сказати, що всі ці роботи дуже сподобались глядачу. Доказом цього стали численні покази.
Фото: depositphotos
